Ми б ніколи не знайшли село Ганнівку самотужки, якби знайомий не погодився нас супроводжувати. Кілька кілометрів польовою дорогою від Плискова - і зупинились посеред поля.
“Ось тут була Ганнівка”,- показав на хащі поряд з полем наш гід.
Ми вражено оглядались навколо. Жодного натяку на те, що тут колись вирувало життя, не було.
Ганнівка як село ще адміністративно, на папері, існує. Принаймні, про це нас повідомляє Вікіпедія. І навіть вказується, що там ще досі живуть 15 людей.
Але села вже давно немає. Серед хащ з чагарників і здичавілих сливових дерев нам вдалось віднайти тільки залишки однієї хати. А так жодного сліду від села.
Ми також спробували відшукати криницю, яка славилась своєю джерельною водою, але і сліду не знайшли.
Найбільше серед хащ дивують сливи. Вони рясно вродили цього року і досі висушені висять на голих гілках старих дерев, обліплених старим мохом.
Привертає до себе увагу і яскраво-зелене листя барвінку, який встелює все навкруги у хащах. Колись барвінок садили біля хат, як оберіг від злих духів та напасті.
Коли ми опублікували відео про хащі, які колись були селом, Наталя Дзюба написала нам в коментарях, що в цьому селі жили її бабуся і дідусь, яких передостанніми забрали звідти у 2004 році.
Що залишилось від села, ви можете переглянути теж у нашому відеоролику.
Як зазначає Вікідовідка, село заснованли у 1670 році. В старих джерелах село згадується як Анновка.
На жаль, децентралізацію та технічний прогрес воно не пережило. Під час реформи децентралізації Ганнівка увійшла до складу Оратівської територіальної громади. До цього село належало до Чернявської сільської ради.
Про село Чернявка на щастя в мережі інтернет більше інформації. Вже у XVII ст. Чернявка вже була великим населеним пунктом. Тобто, саме село заснували раніше, принаймні у XVI ст. Про це свідчить також згадка про Чернявку як, хоч і знелюднене, але місто у «Перечне городов, городков, мест и местечек в Черкаських полках. 1654–1656», а саме, що в роки Визвольної війни 1654–1657 рр. Чернявка відносилась до Вінницького (Кальницького) полку. “Да у Вінницькому полку пусті (безлюдні) міста Прилуки (тепер с. Стара Прилука), Липовець, Чехов, Чернявка, Чагуй (тепер Чагів), Бабин Урат (Оратів)”.
Також на сайті колишньої Чернявської ради вказано, що селом володіли князі Острозькі. “В 1787 р. Чернявка вважалася містечком, яке належало Стефану Врублевському, чесніку київському. В Чернявці був костел невідомої назви, заснований раніше 1793 року. Потім була католицька каплиця, згадана 1885 року, приписана до костелу м. Погребище.”
А ще через Чернятку проїжджав колись польський король Станіслав Август. Його зустрічав тодішній власник маєтку Стефан Врублевський.
У № 198 «Варшавської газети» за 1858 рік розміщена наступна стаття: «На зворотному шляху з Канева, під час проїзду з Тетієва в Лінці (сучасні Іллінці), польський король Станіслав Август був зустрінутий 15 травня в Чернявці народом, кагалом, цехами, самим Врублевським. Народу велено було кричати „Vivat Krol“!. Описувач цієї подорожі, Плятер, розповідає про таку подію. Кидання квітів перед поїздом короля і шум народу так налякали коней королівського екіпажу, що їх не змогли утримати кучери. В цей час чеснік Врублевський кидається зі своїми кіньми, так само оскаженілими, між королівських, змішує їх і зупиняє. У будинку власника прийняли короля подружжя Врублевських, їхня дочка і наречений зять, шамбелян (камергер) Мервінський. Після закуски король виїхав».
В книзі “Сказания о населенных местностях Киевской губернии 1864 г” Л.І. Похилевич згадує про два села, які були поряд, Чернявку та Ганнівку:
“Жителей обоего пола 1478 православных и 20 римских католиков; земли 2948 десятин.
Церковь Димитриевская, деревянная, 5-го класса; земли имеет 40 десятин; построена 1721 года.
К ней причислена деревня Анновка, в 2-х верстах отстоящая Жителей обоего пола 200; земли 404 десятины Принадлежит Варфоломею Моргульцу.
Дополнение: Чернявка. Граф Станислав Тышкевич купил имение от графа Евстафия Красицкого и от Варфоломея Моргульца в 1858 году. Из числа принадлежащих к имению земель крестьянское общество по силе выкупной сделки 1863 года приобрело в собственность 1213 десятин за 59333 руб.”
Саме Варфоломій Моргульц продав тодішню Анновку Станіславу Тишкевичу. Про нього в історичних джерелах відомо набагато більше, ніж про попереднього власника. Історикиня Ганна Черкаська опублікувала великий матеріал про родину Тишкевичів на сайті UAHistory.
Сам граф Станіслав Тишкевич жив в Андрушівці.”Його рід був славним і багатим: далеким предком був литовський князь Гедимін; князь Костянтин Острозький. Одружився граф із дуже небідною Оленою Кошиківною (Колішко) і знайшлося у них троє синів. Першою мовою дітей була французька, але над колискою співали пісні українські. З селянами пани розмовляли українською, польською – з комісаром або посесором, французькою – між собою” - розповідає авторка статті.
Найбільш відомим для загалу став молодший син Станіслава - Михайло Тишкевич. Після смерті батька Михайло Тишкевич повернувся до маєтку, де зайнявся господарством: побудував цукровий завод, перебудував маєток (зробив розкішні гобеленову та бальну зали, більярдну, бібліотеку); відкрив у маєтку школу.
“У Львові Михайло Тишкевич подружився з Андреєм Шептицьким, вони мали схожі проблеми з нацією та мовою у родині. Тоді ж граф Тишкевич відверто писав: «Я обрав тернисту дорогу оборони запропащеного мого краю і люду, ідучи недосяжними слідами Митрополита Шептицького, і з піднятою головою йтиму дальше по цій дорозі.»
Як заможна людина, матеріально підтримав творчу українську молодь: у 1888 р. при львівській «Просвіті» заснував спеціальну «Михайлівську премію» за найкращий літературний твір із минулого України, написаний рідною мовою. Завдяки Тишкевичу були видані історичні повісті О. Маковея «Ярошенко» та О. Назарука «Ярослав Осмомисл». М. Тишкевич оплачував навчання багатьом талановитим дітям із незаможних родин, передплачував часописи для селян.” (Зі статті Ганни Черкаської).
Михайло Тишкевич як засновник київського Товариства прихильників миру у 1910, 1911 та 1927 рр. номінувався на Нобелівську премію миру.
Якщо вірити кадастровій карті, то залишки села уже почали нарізати на земельні ділянки та роздавати у приватну власність під сільське господарств
Перші ділянки датуються 2018, а найсвіжіші - 2021 роком.
Вільними від розорювання залишились тільки яри та фундаменти будинків, що уже майже зникли.
Comments