top of page

Борсків: твердиня старообрядництва, яка чекає на відродження

Засновники Борскова ще понад три століття назад знали, що таке московщина. Тому полишили імперію і пішли на мальовниче Поділля, де і заснували поселення в 1676 році. Вони хотіли жити за своїми правилами, вірити та молитись так, як звикли. Натомість їх вбивали лише за те, що російська держава захотіла, аби вони жили так, як скаже цар…

На початку XX століття у Борскові жили до 5000 мешканців, зараз – менше сотні. Борсків – одна з твердинь старообрядництва Поділля.

Ми приїхали в село за день до війни, 23 лютого 2022 року. І хоча мали на меті познайомитись з історією поселення, його мешканцями - без політики та розмов про передчуття неминучого не обійшлось. Тут переважно спілкуються російською, але всі – українці. Отець Микола, настоятель місцевої старообрядницької церкви, в цей день молився, аби «супостат минув Україну».

При в’їзді в село зі сторони села Шершні стоїть дерев’яний хрест. Там ми зустрічаємо депутата Гніванської міської ради Андрія Колясова. Він виріс у Борскові, знає історію свого села та погодився бути нашим екскурсоводом.


Від роздоріжжя їдемо в центр поселення. Тут знаходяться магазин, бібліотека та будинок культури – всі в одному приміщенні. Колись воно називалось простіше – клуб. Такий-собі місцевий ТРЦ. Будівля давня, а тому має безліч проблем і потребує ремонту. З усім тим, попри спротив районних чиновників, люди тут досі працюють. Щобільше, в бібліотеці облаштували й музей села, де дбайливо зібрали як предмети побуту, так і документи, фотографії, спогади.



До нас приєднується отець Микола Рудаков. Він настоятель місцевої церкви, яка хоч і має велике історичне коріння, та відновлена була нещодавно.


І екскурсія починається.


Клуб-ТРЦ знаходиться на вулиці Анатолія Пачевського, Героя України. Він був родом саме з Борскова. І хоч жив та працював поза малою Батьківщиною, допомагав рідному селу, давав кошти на реконструкцію й облаштування місцини.



Колись кількатисячне село зараз порожніє… Раніше у кожному обійсті був будинок господарів, а поруч ще один, де жили діти зі своїми власними сім’ями. А поруч – ще. Будинок на будинку, вулиця до вулиці – щільно, але затишно. Всі городи були за селом, люди обробляли пагорби навколо Борскова. Зараз все поросло чигирями…



- Помирає людина – і вулиця порожніє, - розповідає отець Микола.
- Он будинок був ще десять років назад. Тут колись вчителі жили, - показує на руїни Андрій Колясов. Від того будинку залишилась лише частина стіни та фундамент. Поруч з будинком – старий погнилий стовп, на якому висить дріт, який забезпечує село електрикою. За зовнішніми ознаками стовб протягне з рік, а потім впаде – він фактично висить у повітрі. І через бездіяльність РЕС та місцевих чиновників Борсків може залишитись без електроенергії.

У хащах за аварійним стовпом колись був будинок місцевого іконописця.


Отець Микола запрошує нас до церкви. Її звели на місці старої, яка згоріла в 1911 році. То була велика дерев’яна церква, знана далеко за межами Вінниччини. Неподалік ще є руїни монастиря.



У виданні «Населённые места Подольской губернии» за 1905 рік автори пишуть, що в селі зафіксована старообрядницька молитовня. За минуле і нинішнє століття цю церкву грабували чимало разів. Одне з останніх – у 2008 році. Тоді окрім Борскова пограбували старообрядницькі церкви в Косі Болградського району Одеської області, Кругах Тиврівського району Вінницької області, Клинцях та Красному Ярі Кіровоградського району, Зибкому Онуфрієвського району Кіровоградської області. Мисливці за святинями високо цінують церковне майно старообрядців. А місцеві правоохоронці, напроти, шукають злочинців неквапливо. До слова, нікого досі й не знайшли.


Борсковчани, як і всі старообрядці, славились своєю працьовитістю та професійністю у ремеслах. Зокрема, мостобудуванням. З Борскова майстри їхали працювати ще за імперських часів у різні регіони України та росії. Наприклад, у ростов-на-дону, де борсковчани зводили у 18-19 ст. дерев’яні мости. Всі зароблені гроші привозили додому. Завдяки цьому Борсків вважався заможним селом. І господарі могли собі дозволити на початку 20 ст. крити хати залізом, а не соломою.


З Борскова були три хвилі міграції. Переважно до Вінниці. Саме борсковчани заселили ту частину Старого міста, перед залізничним переїздом на Брацлавській, де зараз старообрядницька церква та кладовище (неподалік “Центру зайнятості”). Перша хвиля міграції була у 1930-і роки, коли люди рятувались від голоду в селі. Друга хвиля, теж пов’язана із голодом, була у 1947 році. А у 60-70-і роки виїхали навіть із будинками. Споруди розбирали у Борскові і збирали у Вінниці.

Взагалі, старообрядці, якщо пояснювати якнайдоступніше – ті, хто не погодився із церковною реформою царя романова та його патріарха нікона. Справа була у першій половині 17 ст. Іншого виходу, крім як полишити свої домівки та зберегти віру та культуру, традиції поза Батьківщиною, у них не було. За віру їх вбивали палили, їм відрізали язики. Саме тому старообрядці розселились на всій території між Україною та Сибіром. А чимало хто виїхав за кордон – у Європу, США, Латинську Америку. З того часу старообрядці не змінили обрядів, молитов, продовжують вести службу церковнослов’янською мовою.


Перші борсковчани прийшли з Підмосков’я. Жили вони до цього на річці Гуслиця, де зараз Волоколамське шосе. Але свою Батьківщину знайшли тут, на Поділлі. Поляки, які добре знали, хто такі росіяни, дали прихисток старообрядцям. До того в цій місцині жили і татари, і знайдено поселення черняхівської культури. Містечко згадується у судових документах на початку 17 століття. Один татарин судився з поляками за коня. Власне, це і є перша задокументована згадка про Борсків, яка залишилась до наших часів.


Друга хвиля гонінь на старообрядців була вже після 1917 року. Комуністи з особливим завзяттям взялись за гоніння вірян.


- Їде хтось із перевіркою до нас, то люди вночі збирались, знімали дзвони і топили їх у річці. Ті приїжджають – а нічого немає, ані ікон, ані дзвонів. Подивились – поїхали. Люди знову все прилаштовували на місця. На другий день вже починали службу, - розповідає отець Микола.

Дорогою до церкви – криниця із чистою джерельною водою. Вода тут настільки свіжа і приємна на смак, що мимоволі розумієш, чому вихідці з підмосков’я дістались аж сюди і залишись.

- В нас воду раніше носили коромислами. І бувало, несе жінка воду, а ти просиш попити, то мав зняти картуз, перехреститись - і тільки після цього тобі дадуть напитись. Жінка стоїть з коромислом, тримає на плечі, чекає, доки поп’єш, - розповідає отець Микола.

Ми підіймаємось на пагорб, проходимо між кущів. Над цією стежкою колись, до 1911 року, стояли великі дерев’яні ворота. Саме через них люди йшли до церкви. Збоку – кілька стовпів та ще одні ворота, без паркану. Отець Микола розповідає, що це все, що залишилось після пожежі:

- Висіло у нас п’ять дзвонів. Залишилось два найбільших. Всі, що менші, ті вкрали. Як будете у соборі в Вінниці, почитайте, що в них на дзвонах написано, - священник натякає, що і архівні записи, і факти говорять про те, що ці дзвони були вивезені з Борскова. Але спілкуватись на цю тему представники “нового” православ’я не хочуть.

І людей у селі стає все менше й менше.


- Я коли заб’ю в дзвін, кілька людей лише прийде. На Пасху, правда, приїжджає багато. Ще більше - на Радоницю, тому що всі тут поховані, - розповідає Микола Рудаков

Стеля церкви розписана давніми майстрами. Тут типові для старообрядців мотиви. Чоловіки та жінки відвідують службу окремо, в різних половинах.



Отець Микола веде службу самостійно, без помічників. Розповідає, що буває важкувато, але Бог допомагає. Самі служби у старообрядців, на відміну від “нововірів” значно складніші. Парафіянам за службу потрібно зробити ледь не півтори тисячі поклонів. І не просто перехреститись і вклонитись - це має бути земний уклін.

- Всі ми молимось за Україну. Це наша Батьківщина. Тут ми народились, виросли. Ми не хочемо ніякого супостата на нашій землі, щоб нападав на нашу державу, - каже отець Микола Рудаков.

Ми не знали, що наступного дня “супостат” вночі нападе на Україну і почне повномасштабну війну, яка забирає щодня життя українців.



Попри близькість до Сутисок, які знаходяться прямо через річку від Борскова, село «паровозиком» приписали до Гніванської ОТГ у Ворошилівську сільраду. Мешканців при цьому «добровільному» об’єднанні, звичайно, ніхто і не запитував.


Зараз у селі мешкають четверо дітей. Їх щодня автобус забирає у школу до Ворошилівки і після уроків привозить назад до Борскова. При цьому владу мало цікавить, що поруч, у тих саме Сутисках є школа, яка значно доступніша для маленьких борсковчан. І замість чималих витрат на пальне для автобуса, можна було б ці гроші направити на розвиток громади. Такі от недоліки децентралізації на місцевому рівні.


Відеоверсія екскурсії по Борскову є на нашому ютубканалі



コメント


bottom of page