Тут немає ані медпункту, ані школи, ані пошти, ані церкви, ані магазину, де можна купити хліб. Тут вже давно не народжують дітей. Тут живуть, щоб померти. А разом з останніми людьми помре і саме село. Те, що не донищили набігами татари та голодомором совєти, конає сьогодення. Це подорож в село Козаківка, що на Вінниччині.
На папері у Козаківці живуть 24 людини. У червні 2020 року село приписали до Немирівської міської громади. Та насправді, крім кількох стареньких, що живуть ще у батьківських хатах, у Козаківці вже нічого і немає. Поле, суцільне розоране поле навкруги.
Кукурудза, стихійні сміттєзвалища, кладовище. І суцільна безпорадна покинутість.
Село-привид посеред бур’янів
Дістатися до Козаківки надзвичайно просто. З Вінниці через Вороновицю - а там і поворот наліво до Кудлаїв, Байраківки. Але потрібно знати, де повертати, адже покажчика до Козаківки з траси навіть немає. З потоку автівок на трасі – у дзвенячу тишу. Більш менш асфальтована латана-перелатана дорога тут йде тільки завдяки сусідству із селом Кудлаї. Воно зліва. Козаківка – справа, і після повороту їхати доводиться ґрунтовою стежкою. За високими, понад людський зріст бур’янами і починається село.
«Козакі́вка — село в Україні, у Немирівській міській громаді Вінницького району Вінницької області. Населення становить 24 особи», - все, що може розповісти Вікіпедія про населений пункт. Та й це на повірку виявилось неправдою. 24 особи – занадто велика кількість. Ми проїхали все село і поговорили з його мешканцями. Принаймні, чи не з половиною з них – з трьома. Подекуди до Козаківки на літо приїжджають пожити у батьківській хаті, та на зиму село майже безлюдніє. Засипані снігом поля, серед яких важко віднайти білі глиняні хати.
На будинках – жодної таблички, жодної адреси. На мапах пишуть, що у селі є вулиця Яблунева.
Проте на ділі, Козаківка – це кілька хуторів поміж ярів. Такі-сякі анклави посеред фермерських полів. І з огляду на розораність навколо – кукурудза, пшениця і соя перемагають людей.
В кінці безлюдної вулиці, яка мала б бути центральною, Яблуневою – кладовище. Чи не найживіше місце у селі. Так часто буває, це ледь не національна традиція – чим більш покинуте село, тим на його фоні ошатніше кладовище.
Воно невелике, майже сімейне. Прізвище за прізвищем повторюються, розповідаючи історію самого населеного пункту. Чверкун, Подзігун, Корнійчук, Кривонос, Кисляченко, Шершенюк, Супрун… Насвіжіша могила – Яроменко Тетяна Григорівна. Померла 14 жовтня 2021 року.
Наприкінці жовтня тут, схоже, були проводи. Могили прибрані, помиті, бур’яни навколо них випололи. Поклали штучні квіти. Біля тих могил, що новіше, що більше за просто хрести – столики. Це обов’язковий атрибут кладовищ – щоб живим комфортніше пом’янути мертвих. Без цього пам’ять не рахується.
А от хрести тут різні. Сині металеві сучасні, стандартні, як і всюди. І дерев’яні, грубі, міцні. Подекуди трухляві, подекуди вже повалені і вкриті бур’янами. І без імені, без табличок. На «нових» теж таблички не на всіх, чимало просто стоять невідомими.
Є хто живий?
Вздовж «вулиць» - покинуті хати. Подекуди самі хати вже знесли, навколо обкопали – і тепер там все розоране. Десь залишились частини стін і дужі дерева перед тим, що було хатою. Можна зустріти і хати, де ще нещодавно хтось жив. Принаймні за вікнами – дитячі іграшки, комп’ютери початку «нульових». І кілька хат «з ознаками життя».
Яблуні і горіхи. Їх тут повно. І на початку листопада досі на деревах висять плоди. Їх немає кому збирати. Це мов симптом для села.
Посеред закинутої вулиці надибуємо на стару криницю. У ній досі є вода. Холодна і прозора. Тільки нікому не потрібна.
Перша жива людина, яку ми зустріли у Козаківці – Петро Григорович Стасієнко. Він саме йшов годувати козу Маньку.
Петро Григорович народився тут, у Козаківці, у 1945 році. Тут жили і працювали у колгоспі його батьки. Вчився у військовому училищі, потім академії, служив на півночі Росії. Там і одружився. Згодом перевівся до Вінниці. Залишив службу підполковником. Згодом переїхав у рідне село, у батьківську хату. Де живе разом з дружиною і досі.
- Повернувся туди, де дитинство босоноге пройшло, - жартує Петро Григорович.
Досі живе в селі і пані Марія, однокласниця Петра Григоровича. Малими вони ходили в початкову школу у сусідню Супрунівку. Потім – у Медвежу, за сім кілометрів від Козаківки.
- Тут було п’ятдесят будинків у селі, - розповідає місцевий житель. – Я хрестився у Кудлаях, там історична церква. Я тоді був маленьким, все робилось тихенько. Моя сестричка 53 року народження – то її вже в Бушинці хрестили.
Петро Григорович розповідає, що сама Козаківка була умовно розділена на хутори. Серед них – Кисляки, Бабинки.
Ще в одній хаті журналістам були не раді. «В нас свої проблеми, не чіпайте нас. А село – вмирає, шо казати», - сказала нам єдина мешканка іншої вулиці, точніше, як вже вияснили у Петра Григоровича, хутора. Вона теж живе тут у батьківській хаті. В літній період. Взимку живе у Вінниці.
На наступній вулиці живе теж єдина людина – Коцюруба Марія Федорівна, однокласниця Петра Григоровича. Вона також народилась у Козаківці, як і її батьки. Тут і прожила все життя. З 14 років працювала у колгоспі: і «коло телят», і на фермі, і була ланковою. Марія Федорівна тримає єдину корову у селі.
- Поки нас є. А на зиму всі з’їжджають, - каже Марія Федорівна. - Ще поки здужаю. Прошу Бога, щоб не лягти і не лежати, щоб ніхто мене в лікарню не забрав.
Взимку в Козаківці тяжко. І дорого. Машина дров для обігріву коштує шість тисяч гривень. Водопроводу, звісно, немає. Електрика – з перебоями.
Ми також підготували вам відеорепортаж про нашу подорож до Козаківки
Історія села як цикл народжень і смертей
Чи давнє село Козаківка? Місцеві старожили і не розповідають. Петро Григорович каже, що записів вже і не знайде. А пані Марія жартує, що «відколи живемо, відтоді і село».
Хоча історія Козаківки цікава. І пов’язана із містом Немирів. Після смерті Станіслава-Щенсного Потоцького Немирівський маєток дістався його сину Єжи (Юрію-Щенсному), в якого і купила його Софія Потоцька. З 1824 р Немирів перейшов у володіння графа Болеслава Станіславовича Потоцького. Від свого батька його разом з передмістям Шутівкою та 40 селами (15.208 десятин) 26 жовтня 1860 р. отримала Марія Болеславівна Строганова, уроджена Потоцька. Цими селами стали: Муховці, Медвежа, Гуньки, Шура, Бондури, Супрунівка, Козаківка, Дубовчик, Маслівка, Боблов, Язвинки, Головеньки, Чекалапівка, Сподахи, Яри Великі, Яри Малі, Хвастовці, Дубинки, Вергіївка, Будки, Рачки, Сипачки, Рубань, Коровайна, Криківці, Биївці, Телегіївка, Зарудинці, Кароліна, Озеро, Сашки, Соловинці, Вальво, Монастирьок, Березівка, Осипенки, Волчек, Бушинка, Шрамки, Гиренки (це село дісталося Болеславу від матері за розподільчим актом від 24.01.1824).
Тобто, Козаківка точно давніша за 1824 рік, якщо згадується у переліку сіл-спадщини Потоцьких.
Історія сусідніх сіл – Байраківки, Дубмаслівки – не менш цікава. Їх то винищували татари, то замість старих сіл виростали нові. Сталінські голодомори, війни унесли життя багатьох місцевих жителів. Та найбільше добиває село відтік людей. Тут ніхто не хоче залишатись жити. Втім, Козаківці не звикати. З хутора на хутір, від яру до яру селились українці на цих землях ще з часів трипільської культури. Село за селом на цій землі то зникало, то народжувалось.
Тільки вдумайтесь, у період 1909–1913 років Сергій Свиридович Гамченко за дорученням Імператорської Археологічної Комісії детального досліджував на Поділлі феномен «глиняних площадок трипільського типу». За ці роки він обстежив надзвичайно велику кількість поселень, а зокрема згадаємо лише Немирівщину: «м. Немирів, села Байраківка, Боблово, Язвинка, Супрунівка, Гуньки, Головеньки, Шрамки (нині не існує, приєднане до с. Велика Бушинка), Вовчок, Чуково, Цехмистрова (колишній Цехмистрівський хутір Немирівської волості, нині не існує), Озеро (Немирівський р-н), Вали (нині не існує, приєднане до с. Монастирок), Йосипеньки, Каролина, Бузякова, Городниця, Зарудинці, Морозово (колишня ферма Морозова, нині не існує), Сажки, Манастирьок, Саловинці, Краківці, Бандурівка, Мар’янівка, Ом’ятин, Вишківці – всі колишнього Брацлавського повіту». Ледь минуло сто років, а скільки з цих сіл вже не існує. Скільки ще за найближчі роки зникнуть. Як Козаківка.
Як показує історія Поділля, все вмирає, щоб на цьому місці народилось нове. А до того поле проковтне село, перетворить житла у рівне поле, яке зорють, на якому проросте модна нині кукурудза. І хто знає, що буде далі – можливо, тут буде нове село. Але навряд чи скоро…
Comments